пʼятниця, 17 серпня 2012 р.

Травневий ярмарок


“Він тут!”, прокричав через двір Джордж одного чудового суботнього ранку.
“Не може бути”, вигукнув у відповідь Вел. “Ну, Джордже, зараз же і ходімо туди. Коли вони приїхали?”
“Мабуть, минулої ночі. Вчора ще нічого не було.”
Декілька днів хлопці чекали на травневий ярмарок, що кожного місяця приїжджав в громадський парк. Фруктові дерева розквітли, і їх листя стало зелене і свіже. Ярмарок давно мав приїхати.
Мов чарівне місто, він виріс за одну ніч. Великі довгі фургони і вантажівки, які привезли американські гірки, каруселі та инші, що їх було розставлено по колу на долівці ярмарку. Весняний вітер ніс пил в очі, але організатори ярмарку, які збирали балагани і механізми, продовжували працювати, ніби вони були механічними іграшками. Всі хлопці з вулиць довкола громадського парку були там. Вони спостерігали, бігали довкола, критикували всіх і вся і всім заважали.
Скоро було проведено електрику, і увечері все це місце наповнилось галасом і світлом. Довкола фургонів сяяли тисячі ріжнокольорових лампочок. На кожному кутку ви могли чути гучну музику електричних органів і сирени, що кричали, летючих човнів, улюбленого атракціону всіх дітей.
За павільйонами, серед дерев, співробітники ярмарку жили своїм буденним життям. Малята і собаки гралися під колесами фургонів, літні жінки чистили картоплю, і можна було бачити, як з димарів фургонів виходить блакитний димок.
Хлопці заощадили всі свої пенні для цього ярмарку, і кожного вечора вони намагались знайти найкращий спосіб, щоб витратити свої гроші. Вони могли купити дуже смачні готдоґи чи цукерки. Але поїздити на каруселях було дорого, а постріляти зі справжнього пістолета в тире — ще дорожче.
Еллі зустріла Браєна Догерті увечері в п'ятницю, і на її подив він сказав: “Ти збираєшся на ярмарок?”
“Він тут?” спитала Еллі.
“Вони зараз розкладаються. Хочеш піти і подивитись?”
“Ти збираєшся піти з Велом і иншими?” Еллі з подивом відмітила, яким високим став Браєн. Він, мабуть, дуже виріс протягом останніх кількох тижнів. “Цього вечора я не можу. Я маю піти провідати мама в лікарні,” відповіла вона.
Вел, у кого не було грошей, ходив на ярмарок щовечора. Йому подобався ярмарок і він чекав його з нетерпінням весь рік. Ввечері, коли це місце було повне світла, гучної музики, яскравих кольорів і веселощів, він був щасливий бути тут. Йому дуже хтілося бути одним зі співробітників ярмарку. Він міг би заряджати пістолети в тирі, це було б чудово. Навіть без жодного пенні він міг проводити там години, прогулюючись, спостерігаючи, слухаючи і радіючи всьому.
Тато пообіцяв Еллі сказати Велові і Дорін щодо помочі по хазяйству. Але єдине, що він зробив — це обіцяв Велу кілька шилінґів на ярмаркові трати, якщо він поможе Еллі з пранням.
Зі справжніми грошима в кишені Вел пішов на ярмарок в суботи, сповнений захоплення. Решта його банди чекала, щоб піти з ним, і всі семеро хлопців пішли туди разом.
“Ось що я вам скажу,” сказав Вел. “Давайте покатаємось на конях, і ми могли б мінятись місцями під час їзди, ясно? Це було б класно.”
“А я не хочу,” вигукнув Джинджер. Мій тато дав мені півкрони. Я піду до тиру.”
“Не підеш,” сказав Джордж, який був заступником вела. “Ти робитимеш те, що й ми, ясно?” І він на бігу дав йому стусана.
Але не було часу, щоб зупинитись і битися, тому що їх кликала гучна музика, і нарешті вони прибули до входу на ярмарок, де один чоловік продавав смішні капелюхи. Вел привів цим шляхом до каруселів, які щойно зупинились для нового кола. Банда зупинилась там, чекаючи, з розкритими ротами, і спостерігали за людьми і крокодилами, лебедями, конями та иншими тваринами, що мчали по колу, то підіймаючись, то опускаючись. Все на каруселях сяяло і блищало, і хлопці забули про все і вся. Раптом вони відчули, що позаду них хтось стоїть, і почули голос Непа: “Гляньте-но, хто тут! Ці погані хлопчики. Вони теж хочуть покататися на каруселі?”
“Ах, чорт би їх побрав!” пробурмотів Вел, обертаючись. Чому вони зараз мали прийти і все зіпсувати? Але Неп вже схопив Джорджа за краватку, а Томпсон приготувався щипатися. Не можна було гаятись, тому Вел крикнув6: “Вони зупиняються! Стрибаймо!” Каруселі сповільнились. Велова банда стрибнула на тварин і повисла на них, сподіваючись, що каруселі скоро знов підуть.
“Ці хлопчики хочуть покататися на цих милих кониках?”, глузував Томпсон, і він з Непом і ще двоє вистрибнули на платформу, яка тепер крутилася повільніше. Коли Вел побачив, що бійка неминуча, він копнув і влучив Коротуну в обличчя.
“Не за правилами!”, заволав Коротун, і вся банда застрибнула на платформу і приєдналася до бійки, намагаючись стягнути менших хлопців з їхніх місць. Томпсон напав на Джорджа, який дав здачі, і бійка поширилась і стала запеклою. Велова банда билась хоробро, немов справжні лицарі на справжніх конях. Томпсону вдалось стягти Джорджа з його крокодила і вони продовжили битися на платформі. Люди були нажахані; якісь дівчата кричали. Хлопці продовжували битися, поки карусельні тварини мчали по колу, то піднімаючись, то опускаючись. Ґвалт скоро став сильніший за музику, і чоловік, який збирав плату, по той бік платформи, кинувся до хлопців і приєднався до бійки. Він крикнув механіку, щоб той зупинив карусель, але той спершу нічого не почув, тому карусель продовжувала рухатись, с хлопцями, що бились на ній.
За кілька хвилин каруселі сповільнились і зупинились, і з'явилась поліція.
У Вела була тільки одна думка — втекти від поліції. Він знав, що, як ватжок банди він повинен залишитсь, поговорити з поліцією і пояснити, що зграя Коротуна напал на них; але він також знав, що поліцейські і слухати не будуть. Кров текла з його носа, одяг було порвано, тому він не міг з'явитися перед поліцією в такому стані. Крім того, він пообіцяв мамі нічого не накоїти, поки вона в лікарні, і якщо його зараз схоплять копи, вони напевне пошлють його до спеціяльної школи для поганих хлопців.
Всі ці думки прийшли пізніше. Але в цю хвилину він думав лише про те, як втекти. Не звертаючи увагу на крики жінок, волання хлопців, свист поліціїї, він кинувся в инший бік каруселі, відштовхнув чоловіка, що намагався схопити його, в ту ж хвилину зістрибнув з платформи. Коли він був в безпеці на землі, він не зупинився, щоб перевести дух, але продовжував бігти, залишаючи позаду себе крики, сердиті голоси і ярмаркову музику.
З серцем, що билось, він нарешті досяг будинку, Його ніс зараз кровив менше, і він витер його рукавом.
Коли він біг, на нього напали деякі неприємні думки. А що як решту його банди схоплять, що вони скажуть про ватажка, який залишив їх? Що вони зроблять, якщо їх буде покарано, а Вел цього уникне? Можливо, вони повстануть проти нього.
І в той самий час він знав, що повинен був втекти. Иншого виходу в нього не було. Якщо поліція схопить його, мама розхвилюється, і від цього їй стане гірше. Якщо мама помре, це буде кінцем світу. Коли він дістався двору, то пішов повільно. Ніхто не повинен думати, що він поспішав. Весь шлях нагору він переконував сам себе. Що, як банда вирішить, що він зрадник. Втім, навіть якби він лишився, щоб він міг зробити? Поліція не стала б слухати дванадцятирічного хлопця.
Яка шкода, що мами нема дома! Було б не добре сказати татові, тому що він би не зрозумів. Він би тільки розсердився, що Вел знову щось накоїв, і, можливо, навіть дав би йому прочухана.
В темряві будинок здавався фортецею. Більшість мешканців вже лягли спати. Тато мав повернутися з Півня. Проблемою було, як дістатися квартири непомітно.
Вел піднявся по сходам дуже безпечно, коли раптом місіс Догерті відчинила двері і схопила його за комір. “Зачекай!” сказала вона. “Де Браєн?”
“Я не знаю” пробурмотів Вел. Мабуть, в поліцейській машині чи навіть в амбуляторіїї, подумав він. В світлі від відчинених дверей місіс Догерті побачила страх під брудом на Веловім обличчі.
“Його не було з тобою на ярмарку?”
“Ми — ми загубили один одного, розумієте?” Вел намагався звільнитись, але місіс Догерті міцно тримала його. Він повинен піти до ліжка. Тіки там він був би безпечний, якщо поліція прийде до їхнього будинку. Будь-хто з його банди міг видати його, особливо базікало Білл.
“Зараз пізно, дуже пізно”, сказала місіс Догерті. Вона пов'язала на голову стару шаль, томі що холоднішало. “Що вони там робили? Вони катались на каруселях?” при слові карусель Вел здригнувся. Місіс Догерті подивилась на нього знову і побачила кров на сорочці. Вона негайно відчула, що щось було не так.
“Зачекай, Веле! Щось трапилось. Скажи мені правду, хлопче.”
Спершу Вел хтів вирватися і побігти, але потім він зрозумів, що потребує помочі. Місіс Догерті була матір'ю учасника його банди. Він мусить спробувати пояснити.
“Це був Коротун — “ почав він.”Це не ми.”
“Ах, знову ті хлопці,” зітхнула жінка. “Продовжуй.”
“Ми нічого не робили. Слово чести. Ми тільки чекали, поки каруселі зупиняться, і ми збирались покататися на конях. Потім прийшов Коротун зі своєю бандою. Вони почали все це. Ми не хтіли битися. Ми хтіли тільки повеселитись. Ми вилізли на коней і думали, вони облишать нас в спокої, але вони залізли за нами і почали битися. Вони намагались стягнути нас. Потім прибула поліція і я втік.”
“Поліція? Лишеньки! Що сталось з моїм Браєном?”
“Не знаю. Він терпіти не може бійок, але Неп напав на нього. Члени банди Коротуна більші за нас.”
“О Боже! Так він може бутив руках поліції.” Місіс Догерті обернулась до дверей і крикнула, “А батько Брайана на нічній зміні. І я не можу полишити дітей.”
“Я нічого не можу зробити,” сказав Вел. ”Вони не стали б слухати мене. Ми не починали бійку.”
“Це той Коротун. Клятий диявол!” крикнула місіс Догерті. “Ті хлопці — сором для всього будинку. Ніхто не насмілився підняти на них руку, і зараз саме час покарати їх. Мій Брайан — сумирний, як ягня, якщо його не зачіпати. Все, що йому треба — це книжки. Я сама піду до поліції з иншими матерями, тому-що нам вже осточортіли ті хуліґани. Через них жоден хлопець не може безпечно гуляти по кварталу.”
Місіс Догерті говорила з натхненням, і Вел дивився на неї з захопленням. Він ніколи не думав, що батьки знають про банду Коротуна.
“Мене постійно сварять за бійки,” з гіркотою сказав він. “Але я не хочу битись. Це все вони. Вони завжди починають. Я тільки захищаюсь.”
“Не говори так голосно. Я не хочу, щоб нас чула місіс Кроулі. Якщо Браєн не вернеться, я муситиму йти до поліцейської дільниці. Чи хтось біля каруселі бачив, як все це почалось?”
“Там була безліч людей. Але все почалось так швидко...”
“Иноді я проклинаю день, коли ми покинули Ірландію і приїхали в це кляте місто,” у відчаї сказала місіс Догерті.
На щастя, в цю мить з'явився Браєн; але в якому жахливому стані він був! Його одяг було порваний, і на щоці була велика рана, що кровила. Одне його око було підбите і майже не розплющувалося.
“Браєне!” крикнула його матір. “Вони вбили тебе?”
“Майже,” відповів Браєн.
“Де инші?” спитав Вел.
“Поліція схопила Джорджа, Коротуна і Томпсона. Але Неп втік і решта наших теж. Мамо,це було жахливо. Вони це розпочали. Неп стяг мене з мого коня, я впав на платформу і розбив обличчя. Жахливо болить.”
“Заходь і я вмию тебе,” сказала місіс Догерті. Слава Богу! Я думала, ти у вязниці.
“Як ти втік?” запитав Вела Браєн.
“Я вислизнув,” сказав Вел, до якого повернулося самовладання. “Як вони взяли Джорджа?”
“Коротун збив його вниз. Це було жахливо, Веле. Ти ніколи не бачив так багато копів. Знаєш, що трапилось з Джинджером? Він зламав руку. Я бачив “швидку”, коли втік. Це не була наша вина, мамо.”
“Я з кількома иншими матерями підемо завтра до поліції,” сказала місіс Догерті. “Ми нарешті зупинимо ці бійки. Ходімо, Браєне, любчику, і ми накладемо щось на твоє обличчя. Коли-небудь той Неп когось вбє. Лягай спати, Веле, бо ти наскочиш на неприємности. Цікаво, чи хтось бачив Джинджерову маму?”
“Внизу поліцейська машина,” раптом прошепотів Вел. Чорна поліцейська машина заїхала прямо в двір, і х неї вийшло двоє поліціянтів.
“Я пішов,” сказав Вел, кинувся до своєї квартири і постукав у двері. Місіс Догерті і Браєн також щезли, ніби кролі в норці.
На щастя для Вела, Еллі ще не спала, оскільки мила волосся і сушила його в нових біґудях, які радили в жіночому часописі.
“Де ти був?” сердито спитала вона. “Хіба ти не обіцяв мамі?” Велові не хтілося розмовляти. Він надто втомився, і у нього боліла голова. Він просто впав у ліжко, навіть не вмившись. Лен навіть не прокинувся.
Наступного дня весь будинок обговорював суботні події. Кілька людей бачили поліцейську машину. Батьки Джинджера пішли до лікарні. Коротун, Томпсон і Джордж будуть викликані до суду. Решта банди втекла, але поліція проводила розслідування.
На полегшення Вела, ніхто з його банди не звинуватив його за втечу, оскільки вони всі були надто зайняті, намагаючись самим втекти. Джордж втратив у бійці зуба.
“Скоро ти поставиш зубний протез,” сказав Вел, оглядаючи рот друга.
“Моя губа жахливо болить,” поскаржився Джордж. “Втім, ми в боргу не залишилися. У Непа величезний синець під оком. Хотілося б, щоб вони доправили Коротуна і Томпсона в Борсталь. На щастя, мені лише одинадцять.”
“Тебе оштрафують,” сказав Вел, “але не сильно. Що сказав твій тато?”
“Він сказав, що дасть мені добрячого прочухана, але він так не зробить. Він знає Кортуна і Томпсона.”
Місіс Томпсон зібрала кількох обурених матерів, і вони ходили від квартири до квартири . Иноді вони брали з собою Браєна, щоб показати, що йому зробила банда Коротуна. Але хлопцеві це не подобалося, і він втік і сховався в громадський книгозбірні, де він міг спокійно сидіти і читати. Він все ще був у середній школі, але вчився так добре, що були надії на його вступ до університету.
Всі ці матері погоджувались, що банда Коротуна жахлива, і всі вони казали місіс Догерті, що щось треба робити, і що вони скажуть про це своїм чоловікам. Так матері членів банди Вела об'єднались проти матерів членів банди Коротуна, і кожна матір захищала свого власного сина, весь час з балкона на балкон викрикувались лайки, і в будинку Магнолія не стало спокою.
Спрот, старий двірник, слухаючи весь цей галас, злякався і ходив, говорячи, що з усього цього можуть бути справжні проблеми.
Жінки налітали на своїх чоловіків, але чоловіки не хтіли нічого робити. Вони знають, що вони мають мешкати по сусідству з батьками инших хлопців, часто проходити повз них у дворі, і зустрічати їх в Півні. “Це не моє діло,” казав своїй дружині кожен чоловік. Тільки батько Джинджера, у якого було руде волосся і швидка вдача, зчинив галас і написав листа своєму членові Парламенту, кажучи, що час поставити питання в палаті громад про кожну бійку банд.
Коротун, Томпсон і Джордж стали перед судом, оскільки лише їх вдалося схопити поліції. Але оскільки це було їхнє переше офіційне звинувачення, їх тіки оштрафували на кілька шилінґів і наказали їм поводити себе як слід. Всі троє повернулись додому, щасливі, що так легко відбулися. Йшов час, і скоро подію забули.
Так дві банди лишились, і їх ворожнеча продовжувалась.



Немає коментарів:

Дописати коментар