Северный Свет. Глава 2.

Следующий день был ясный и свежий, и на голубом небе промелькнуло только несколько облаков — живительная погода. Хотя все предки Пейджа придерживались евангелических убеждений, он не часто ходил в церковь. В то время как его жена и Дороти отправились на одинадцатичасовую службу, он срезал с лужайки заднего двора несколько ранних цветов для Коры, прихватил книгу, которую прислали для обзора и которая, по его мнению, могла заинтересовать Дейвида, и сел в машину. Медленно выехав из гаража, он поехал по уличке вдоль задней стороны домов, так как не хотел вызвать неудовольствие соседей. Но ему все же не удалось избежать встречи с мисс Харботтл, вдовой близкого друга его отца Боба Харботтла, и пожилая женщина, которая, по праздничному одетая, не спеша шла в церковь, ответила на его приветствие и взглянула с укором.

Скоро он выехал на дорогу к Слидону. Волнения прошлого вечера оставили его; он чувствовал себя необычайно счастливым. Занятый своей работой, Пейдж имел немного развлечений. Его не интересовали ни гольф, ни теннис; фактически, он не был создан для игр, к тому же он имел склонность, хотя ему было только сорок девять, к болезни сердца, которую, несмотря на качание головой доктора Барда, он не принимал во внимание, считая скорее досадной, чем серьёзной. Фактически Генри был тихим парнем, скромным от рождения и вышколенным в юности его родителями, которые считали, что строгость — это основа хорошего воспитания. Даже когда он стал мэром, представительские функции были для него в тягость, и Алиса часто имела причину упрекнуть его в том, что она называла «непродвинутостью». Он любил свой сад, и выращивал в маленькой теплице довольно красивые пеларгонии; другим его развлечением было перебирать свою коллекцию старинного стаффордского¹ фарфора; и он получал огромное удовольствие от организации осенних выступлений оркестров, которые он каждый год приглашал в Хедлстон и которые стали отличительной особенностью города. Но больше всего ему нравилось время от времени ездить к морю, особенно в Слидон, который, несмотря на близость к Хедлстону, оставалась самой неиспорченной рыбацкой деревней на всем северо-восточном берегу. Он ездил туда, будучи ребёнком, и теперь там жил его сын. Но кроме этого важного обстоятельства, очарование деревни состояло для него в том, что здесь выжила часть настоящей старой Англии.

Это было страстью Генри, его религией, его хотите, его манией: та Англия, что была и что должна быть вновь. С тихой искренностью он любил свою страну, ткань её земли, также как и соль омывающего её моря. Он видел, как со времен войны ухудшилась жизнь страны. Но это должно было быть всего лишь временными последствиями той титанической борьбы. Англия должна вновь подняться.

Перед ним уже были низкие очертания Слидона. В гавани над волноломом висело облако брызг. Он проехал мимо причаленных смэков (одномачтовое рыболовное судно - С.С.) и сушившихся сетей, вокруг побелённого здания береговой охраны, и въехал на утес, где был дом Дейвида.

Когда он вышел на песчаный гребень, он увидел, что Кора ждет в дверях. Она была без головного убора, и её иссиня-черные волосы метались вокруг обветренных щек, ее темно-красное платье обтягивало длинные руки и ноги, казалось, что она излучает тепло и нежность, которые вернули к жизни его сына. Она обеими ладонями пожала его руку, и ещё до того, как она что-либо сказала, он знал, что она рада видеть его.

«Как он?», спросил Генри.

«Хорошая неделя. Сейчас он наверху... пишет». Когда они зашли, она посмотрела на окно чердака, из которого доносились приглушённые звуки концерта Белы Бартока². «Я позову его».

Но Пейдж боялся беспокоить Дейвида. Его книга, о доисламской поэзии, предмете, которым он интересовался еще со времени учения в Баллиол-колледже³, двигалась с трудом. За прошедшии шесть месяцев он изучил три арабских диалекта и теперь переводил Китаб аль-Агхани⁴ - Книгу Песен. Лучше не рисковать отвлекать его внимание. Видя его волнение, Кора улыбнулась.

«В любом случае обед не будет позже в половине первого».

Даффодилы⁵ понравились ей больше, чем он ожидал. После того как она выразила восхищение ими и связала их в слишком тугой букет, она повела его в сад, расположенный за домом, защищённый от господствующего здесь бриза каменной стеной сухой кладки, и показала, что она сделала за прошедшую неделю. Новый участок для овощей был готов и аккуратно обложен каменной оградкой.

«И кто здесь копал?»

«Конечно, я», она весело рассмеялась.

«Не много ли это для Вас? И дом, и готовка... и Дейвид».

«Нет... нет. Я сильная, да. И мне действительно нравиться сад». Она стыдливо взглянула на него. «Знаете, у меня никада раньше не было такой возможности».

Когда она пошла на кухню, Генри прогуливался взад и вперед по тропинке среди рябин и беззлобно размышлял о том «никада». Ну и что с того? Лучше пусть буде добросердечная молодая женщина, чем совершенный знаток грамматики, особенно если эта женщина — Кора. Скоро она позвала его из черного входа.

В переднй комнате на столе была сложена свежевыстиранная одежда; ножи, фарфор, в общем, все мелкие вещи, которые он подарил им — были аккуратно выставлены; манил взгляд лежащий на блюде поджаренный до золотистой корочки жареный цыплёнок. Во всем что она делала Кора, проявляла умение, вид отзывчивой готовности, что скромно выражала её желание угодить.

Они подождали, музыка наверху умолкла, и чуть позже появился Дейвид — как обычно, немного отстранённый, но Пейдж сразу увидел, что он в хорошем расположении духа. Он хорошо выглядел, несмотря на его как всегда экстравагантный наряд — свитер под шею, вельветовые штаны, замшевые ботинки — этот наряд не помогал увидеть, каким симпатичным парнем был Дейвид — очень высокий, как Кора, но худой, все еще слишком худой, с мягкими светлыми волосами, светлой кожей и красивыми ровными зубами.

«Как продвигается дело?», Спросил его Генри, пока Кора нарезала цыпленка.

«Неплохо». Несколько секунд он равнодушно осматривал сервированный стол, на котором аппетитно лежали крылышки, брюссельская капуста, картофельное пюре, приготовленное Корой, потом небрежно взял вилку.

«В редакцию прислали новую биографию Эдуарда Фитцджеральда».⁶

Дейвид поднял брови.

«Я думал, ты захочешь просмотреть ее», защищаясь, пробормотал Пейдж.

Дейвид недоуменно взглянул на отца.

«Не говори мне, что ты восхищаешся Халифом Восточной Англии... человеком, написавшим неоценимые строки:

"Човган судьбы, как мяч, тебя гоняет.
                               Беги проворней, - спор не помогает!⁷»

Пейдж усмехнулся. Он не имел ничего против покровительственного тона Дейвида: это была не более чем поза, которая была допустима для человека, который был одним из лучших студентов в Оксфорде. Образование самого Генри было оборвано внезапным вызовом в редакцию по поводу болезни его отца. Пейдж восполнил его интенсивным чтением, но все же в Эдинбургском Университете, куда он поступил по настоянию своего отца, Роберта Пейджа, который в свое время также учился там, он провел не более двух лет.

«Хайям тоже не плох», возразил он мягко. «Рёскину⁸ это нравилось».

Дейвид скорчил гримасу и произнес строчку по арабски.

«Таково мое мнение о старом Омаре».

«Что это означает?», спросила Кора.

«Боюсь, я слишком мало знаю тебя, чтобы объяснить тебе», сказал Дейвид и зашелся таким странным смехом, что Генри посмотрел на него с подозрением. Хотя было облегчением слышать его смех, при вспоминании о тех днях, когда его сын сидел, опустив голову и намертво зажав руки между коленями, уставившись в пол, повергнутый в ужасную депрессию. Ночи были ещё хуже, с бесконечной бессонницей, наполненной страхом перед неизвестным врагом. Его военная служба не была особенно трудной — он сражался на Крите, потом во время отступления переболел дизентерией. Но напряжение породило чрезмерную чувствительность, которая, сохранившись в течении лет учебы в Оксфорде, привела, восемнадцать месяцев назад, к серьёзному нервному срыву. Навязчивый невроз с признаком паранойи, называл это доктор Бард, но Генри не мог согласиться, когда врач настаивал, что замечал в Дейвиде серьёзную невротическую тенденцию ещё с тех пор, как он был мальчиком — это возмутительное мнение едва не разрушило их долгую дружбу.

Но сейчас произошли небольшие изменения. Наблюдая приподнятый дух Дейвида, Пейдж чувствовал, что его женитьба, такая необычная, но такая удачная, спасла его. Шанс представился ему в Скарборо, где он проходил трудотерапию. После плетения корзин он вернулся домой, с бледным лицом, все еще трясущийся, но восстановленный. Вдвойне странно, что он никогда не проявлял серьёзного интереса к женщинам, особенно к тем, чей нетренированный ум представлял собой противоположность его собственному. Возможно, именно недостаток образования Коры привел к возможности сблизиться с ней. Погруженный в глубину бездны, он инстинктивно потянулся к самому простому существу, которого он мог достигнуть. Как хорошо, что ей оказалась Кора.

После обеда, когда она убрала со стола, Пейдж с сыном сидели у окна и разговаривали. Обычно Дейвид много не говорил о своей работе, но сегодня его сдержанность прошла; он был весел и открыт. Перевод одного из его эссе, «Земля ночи», был напечатан в Mercure de France⁹, и он показал личное поздравительное письмо, полученное от редактора. Признание его таланта, необходимый стимул для него, был также тайным ободрением для Пейджа, который надеялся, что Дейвид скоро сможет присоединится к нему в усовершенствовании газеты.

У них был обычай гулять вместе, но в тот день Дейвид извинился за себя и поднялся наверх работать — он стремился полностью использовать рукопись, которую он одолжил из Лондонской Библиотеки и которую должен был вернуть на следующий день. Кора оделась и они с Генри отравились в гавань.

Сперва они не разговаривали. У нее был дар молчаливого дружелюбия, ктороый создавал чувство, что знаешь ее много лет. Когда они пересекли песчаную бухту, где высохшие, слежавшиеся водоросли хрустели у них под ногами, и обогнули волнолом, она взяла его руку, подставляя себя морскому бризу с радостным забытьём.

«Вы бы надели более тёплый плащ», сказал он, заметив, что она легко одета.

«Мне не очень холодно», ответила она. «Вы бы не хотели уйти отсюда?»

«Пойдёмте», сказал Пейдж. Присутствие Коры освежало его.

В конце пустынного причала они стали под прикрытием стены станции спасательных лодок, наблюдая за кружащими в небе чайками. Перед ними расстилалось море; ветер приносил острый вкус соли. У него было странное чувство, что он мог бы остаться здесь навсегда. Наконец он нарушил молчание.

«Вы так много сделали для Дейвида».

«Он много значит для меня», быстро произнесла Кора. Она взглянула Пейджа, потом отвела взгляд. «Я не была счастлива до того, как мы встретились».

Генри почувствовал, что она оказывает ему честь, открываясь ему. Её немногословность, отсутствие той болтливости, которая так не нравилась ему в женщинах, было первым, что понравилось ему в ней. Уже тогда он заметил в ней смиренное стремление к привязанности, желание войти в семью, с которой она была соединена браком, что наводило нам мысль о пережитых лишениях. Позднее это подтвердилось, когда она рассказала о своей жизни, как её родители умерли несколькими годами ранее, как она жила в Лондоне с тёткой, подрабатывая на низкооплачиваемых работах. Она не выказывала ни нотки жалости к себе. Но сейчас возникло ощущение, что сквозь её нынешнее счастье пробился слабый, но безошибочный отзвук печали.

«Вы много времени были одиноки?»

«Да», ответила она. «Что-то вроде этого».

Сильно подул ветер, и Генри положил руку на её плечи.

«Я не хочу, чтобы Вы вновь чувствовали что-то подобное. Теперь Вы принадлежите к нам. И мы никогда не дадим Вам чувствовать себя одинокой. Моя жена говорила об этом только вчера... интересовалась, не скучно ли иногда здесь Вам и Дейвиду. Вы оба могли бы время от времени приезжать в Хедлстон на танцы.

«Я не большая любительница танцев», сказала она, потом добавила, хотя ее замечание могло странно прозвучать, «Дейвид тоже... он не из тех.»

«Тогда театр, или концерт?»

Она повернулась к Генри.

«Знает, мне нравиться жить здесь. Также мне нравится тишина. Ночью, в постели» - она неожиданно покраснела, как будто сказала что-то неправильное, но продолжила - «когда ветер обдувает дои и слышен шум волн, ты как будто находишься в замке, если Вы понимаете, что я имею в виду. Я бы не поменяла Слидон ни на какое другое место.»

Настало время расставаться. Когда они вернулись к машине Генри, он услышал музыку, звучащую с чердака; это было похоже на Брукнера¹⁰, Четвертую Симфонию, в тональности ми-бемоль мажор, не его вкус, но верный признак того, что Дейвид в поисках вдохновения, поэтому он решил, что лучше не подниматься наверх. Он неуклюже просунул пакет, который он оставлял в конце каждого месяца, во внешний карман Коры. Это всегда был несколько неудобный момент, хотя он пытался быть ловким, подобно фокуснику, вытягивающему игральную карту, обычно сопровождая свои действия каким-нибудь дурацким замечанием, скороговоркой произносимым как бы между прочим — эти молодые люди были горды, но им нужно жить. В этот раз он сказал:

«Здесь немного семян для вашего сада.»

Но Кора не улыбнулась. Ее лицо, с высокими скулами и видимыми под кожей венами и слегка впалыми щеками, приобрело странное выражение. Ветер увлажнил ее темно-коричневые глаза и бросил черный локон на ее бровь.

«Вы так добры к нам, особенно ко мне. Вы так много сделали для меня...» Она не могла продолжать. Внезапно она подошла к нему ближе и неуклюже прижалась своими теплыми губами к его холодной щеке.

Когда Генри возвращался в серые сумерки Хедлстона, не спеша — не было необходимости спешить, мысль об этой неожиданной ласке согревала его на протяжении всего пути домой.

1 город в Великобритании, административный центр графства Стаффордшир

2 венгерский композитор, пианист и музыковед-фольклорист. 

3 один из старейших колледжей Оксфордского университета.

4памятник арабской литературы

5даффодилами, как правило, называют нарциссы с длинными стеблями, но так могут быть названы и все разновидности этого цветка.

6английский поэт; известен прежде всего своими переводами четверостиший Омара Хайяма

7Омар Хайям в переводе В.Державина.

8Джон Рёскин  —писатель, художник, теоретик искусства,литературный критик и поэт.

9литературный журнал, издающийся в Париже с 1672 (с перерывами).

10Брукнер, Антон - (нем. Anton Bruckner; 4 сентября 1824, Ансфельден, Верхняя Австрия — 11 октября 1896, Вена) — австрийский композитор, органист и музыкальный педагог, известный в первую очередь своими симфониями, мессами и мотетами.

Глава 8. Садиба.

Глава 8.

Садиба.

Прийшла весна, і в парк дійсно прийшло життя. Всі матері повиходили зі своїми колясками і гуляли з ними або ставили їх попід деревами. Літні чоловіки винесли свої шахи і доміно і грали в серйозні ігри. Скоро мали зацвісти білі і рожеві квіти. Воркували голуби, горобці билися за крихти, які кидали їм матері, і стара качка, як звичайно, збудувала своє гніздо на острові посеред маленького ставка. Всюди бігали школярі, і їхні повітряні змії ширяли високо в небі.

На ігровому майданчику теж було повно дітей. Вони співали, їздили на велосипедах, ковзали на роликах і копали. Жінка, яка відала майданчиком, не мала і миті спокою. Весь час вона за щось шпетила дітей, особливо хлопців, які кидались піском в очі один одному.

“Я б не помінялася з нею і за тисячу фунтів”, казали всі матері.

В маленькому гаю за тенісним кортом трава була вже зелена. Діти бігали крізь той гайок, подивитись, чи вже приїхали фургони з травневим ярмарком. Так що в кожному кутку парку щось відбувалось.

Мама і тато рідко коли виходили за межі кварталу чи вулиць довкола парку, хіба що по дорозі на роботу. Тато спускався до залізниці, яка була приблизно в милі в напрямку річки, і коли мама працювала, вона їздила на автобусі прибирати свій офіс. По вечорам тато ходив до “Півня” випити кухоль пива й поговорити з друзями, але мама не мала навіть такої можливості. До того часу коли вона готувала чай, закінчувала прання,пришивала кілька ґудзиків, відправляла дітей спати і була рада сама піти спати.

Так що для неї було великою подією, коли два чи три рази на рік вона їздила в гості до батьків, у яких був невеликий город неподалік Лондона, продажем овочів з якого вони жили. Іноді, коли вона їхала в суботу, вона брала з собою когось з дітей, щоб похвастатися ними перед бабусею, але це було не часто, оскільки коштувало грошей.

Одного разу, коли Лен одужав, а мама все ще була дома, вони з Еллі поїхали до бабусиної садиби разом. Мама весь тиждень виглядала такою втомленою, що Еллі боялася, вона не зможе поїхати, і Еллі постійно поглядала на маму, подивитись, як вона, зі страху, що поїздку буде відкладено.

“Нема чого дивитись на мене кожні дві хвилини, Ґлорія”, трішки сердито сказала мама. “тому що я не цукор і не розтану до суботи”.

“Отже, ми дійсно їдемо?”

“Звісно. І ти краще вимий своє волосся, випери найкращі рукавички, і приготуй панчохи. І запам'ятай, Ґлорія, я не візьму тебе, якщо ти одягнеш свої штани. Це годиться тут, але не сподобається бабусі. Ти одягнеш спідницю!”

Увечері в п'ятницю в квартирі була жахлива метушня. Мама і Еллі мили своє волосся і готували все для поїздки. Нарешті мама сіла перед електричним комином і стала давати Дорін вказівки, як спекти пиріг, який вже був майже готовий.

“Я поставлю його в піч перед тим, як піти, і навіть ти, Дорін Бернерс, з цим впораєшся”. (Всі знали, що Дорін терпіти не може домашню роботу будь якого сорту). “Втім”, вела далі мама, “мені шкода чоловіка, який тебе пошлюбить, бідолашний хлопець”.

“Я не збираюсь одружуватись”, сказала Дорін сердито, тому що вона теж хотіла поїхати до дідуся і бабусі. “Мама, я вже так довго не була в садибі”.

“Коли ти їздила останнім разом, тебе нудило в автобусі”, відповіла мама, повертаючи до комину інший бік голови.

“Але тепер я старша”, заперечила Дорін.

“Це не означає, що твій шлунок став сильніший. Згадай-но “одинадцять з половиною”! Ні, Дор, цього разу я не можу ризикувати. Будь розумницею, залишайся дома”.

Еллі на ніч повішала весь свій одяг на стілець, щоб бути готовою на ранок: її найкращу куртку, коричневу сукню, чисту спідницю, панчохи, рукавички і добре вичищені туфлі. Автобус від'їжджав від “Півня” о десятій, тому не можна було гаяти часу. Тато все ще не працював по суботам, тому він міг залишитися вдома і наглянути на Леном і приготувати обід.

Був перший справжній весняний день, коли мама і Еллі йшли крізь парк. Трава пахла свіжістю, птахи співали, сонце яскраво світило. Все це видавалося дивом після довгої темряви зими. Душа Еллі була сповнена радости, коли вона сідала в автобус.

Це був гарний автобус зі зручними сидіннями. Мама сказала: “Можеш сісти біля вікна, Ґлорія, і дивитись навколо, оскільки я завжди одразу засинаю”.

Але Еллі ні на мить не закрила очей протягом всієї дороги, тому що вона так рідко вибиралась з дому.

Коли автобус їхав по дорозі, вона смоктала цукерки, які взяла в подорож, і раділа всьому, що бачила: великим крамницям з бавовняними сукнями, виставленими у вітринах,
квітам на прилавках, собакам, вродливим поліціянтам на перехрестях. Вона трішки подумала про Іззі Вотерса і зацікавилась, що б він подумав, якби вона написала до нього листа, просячи автографа. Коли вона слухала Іззі по радіо, вона забувала всі свої негаразди і почувалась щасливою.

“Так, це непогано. Сидиш і нічого не треба робити”, сказала мама, її очі закрились, а голова схилилась вбік на плече Еллі. Незважаючи на завите волосся і помаду, мама мала доволі втомлений вигляд, коли спала.

Автобус їхав і їхав, аж допоки не зупинився в селі Вічвуд. Мама і Еллі вийшли, почуваючись дослідниками, що прибули до якогось далекого і дикого краю. Еллі вважала Вічвуд глибокою глушиною, тому що ніколи не мешкала поза Лондоном, ніколи не покидала його, за винятком поїздки на день до моря. Але сказати по правді, це село було майже передмістям.

Мама йшла попереду, з трудом йдучи на туфлях з високими підборами, по вуличці, що вела до садиби. Еллі йшла поряд, виглядаючи цього разу охайною школяркою в спідниці.

В кінці вулиці стояла стара садиба. Перед нею був гарний сад, повний весняних квітів, а позаду — город з акуратними рядками ранніх овочів. Перед дверима квітувала вишня, а на кам'яних ступенях сиділа чорна кицька.

“Як тут чудово!”, вигукнула Еллі. “Я вже забуло, яке все тут миле”. І вона підстрибнула.

“Дивись, веди себе пристойно”, нервово сказала мама. І сама нічого не бери, чекай, поки тобі запропонують”.

Вони відчинили хвіртку і пішли по стежці до садиби. Бабуся відчинила двері. Вона виглядала як завжди: в охайному коричневому жакеті, чорній спідниці, поверх якого був одягнений великий білий фартух. Її тонке сиве волосся було гладенько стягнуто в жмут на потилиці; але вона не видавалася схожою на справжню літню жінку, тому що була жвавою і веселою.

“Гарно витріть ноги”, сказала вона, “і заходьте. Вітаю, Марджорі”, вона поцілувала маму і повернулась до Еллі. “Батечки, як виросла Ґлорія! Вона практично молода жінка. Хоча чому б було не назвати її Мері чи Кейт, чи дати якесь інше скромне ім'я, я не знаю. Ґлорія!”, пирхнула вона. “Одного цього досить, щоб дівчинка загордилась”.

Мама розсміялася. “Не хвилюйся. Вона й так надто високої думки про себе”.

“На вас чекає чашка чаю. Думаю, ви з задоволенням вип'єте одну”. І бабуся повела їх у будинок.

Мама, яка дуже любила читати жіночі журнали, які офісні друкарки викидали в сміттєві кошики, обладнала свою кухню за останнім словом моди. Вона обклеїла чотири стіни двома ріжними шпалерами, а занавіски придбала иншого стилю, так що в цілому кухня справляла дещо химерне враження. Але бабусина кухня дуже відріжнялася. Ніхто не осучаснював садибу і тому кухня виглядала, як багато років тому. Вона не мала якогось особливого кольору. На стінах було розвішано малюнки і порцелянові тарілки, а полиці являли собою справжній музей маленьких прикрас. Але найкращим з усього, звісно, була шкляна тростина, заповнена тисячами цукерок, рожевих і білих. Із самого раннього дитинства Еллі хотіла мати ту тростину.

Після того як бабуся розпитала про здоров'я всієї родини, вона глянула на маму у сказала Еллі: “Зараз ідіть, місс, знайдіть вашого дідуся і скажіть йому, що його чай буде готовий за десять хвилин”.

Еллі знала, що бабуся хоче погомоніти з мамою, тому вона схопилася, пробігла крізь маленьку кімнату, де бабуся готувала на старій гасниці, і вибігла у великий сад позаду будинку.

Було справжнім задоволенням гуляти по такому гарному, охайному саду. Бабусь працював у саду і його старий брунатний одяг був одного кольору з землею.

“Лишеньки, та це ж наша Ґлорія!”, вигукнув дідусь, і поцілував її. Від нього пахло землею і тютюном. Він був літньою людиною, але його зморшкувате обличчя було рожеве і він постійно посміхався. Це від нього мама успадкувала свою веселу вдачу, яку вона передала Еллі. “Чому ти так довго не приїжджала побачити свого старого дідуся?”, спитав він. “А ти все ростеш і гарнішаєш. Хлопці липнутимуть до тебе, як бджоли до меду.” Він щипнув її руку.

“Вони сказали, що чай буде готовий за десять хвилин”, сказала Еллі, в який уже раз усвідомивши, наскільки їй подобається її дідусь.

Літній чоловік посміхнувся. “Це означає, що жінки не хочуть нашої присутности зараз. Вони хочуть посекретничати. Ходім. Я покажу тобі сад і нарву для тебе гарний букет квітів”.

Дідусь і Еллі повільно пішли по садовій стежці, і він розповідав їй про все, що вона бачила, і про те, як багато він має негараздів з усима видами шкідливих комах, і Еллі дуже здивувалась, дізнавшись, як багато гидких створінь у цій країні.

“У місті є лише блощиці і мухи”, сказала вона.

“Я б одразу впав і вмер, якби мені довелось жити в смердючому старому місті”, сказав дідусь.

Коли вони повернулись, мама і бабуся, очевидно, вже набалакались. Вони сиділи біля вогню з чашками в руках, готові прийняти дідуся і Еллі.

“Ви витерли ноги і зачинили чорний хід?”, спитала бабуся.

Еллі сказала “так” і сіла на маленький стільчик біля вогнища, почуваючись якоюсь хрестоматійною героїнею, а зовсім не Ґлорією Алілуя з будинку Магнолія. Бабусі кожному могла прищепити гарні манери!

Поки дорослі розмовляли, Еллі розглядала все довкола, дивуючись, як сильно їй до вподоби садиба. Здавалося, що вона стоїть тут вічність, і бабуся з дідусем не мешкали де інде. У міських квартирах люди завжди рухались і змінювались, але все це, можливо, тому, що під ними нема шматка справжньої землі. “Думаю, якби я виростила квіти, я б ніколи не пішла і не полишила їх. Тут так тихо, ніхто не кричить, як у квартирах. Я б хотіла тут мешкати”, казала собі Еллі.

Перед обідом бабуся відвела своїх відвідувачів нагору, щоб вони причепурилися, і принесла їм трішки води, щоб мама і Еллі могли вмитись. У садибі водогону не було.

У них був гарний обід: свинина і овочі з городу, а потім вони пили міцний чай з яблучним пирогом і сметаною. Коли вони наїлися і відпочивали перед миттям, Еллі наважилась спитати про шкляну тростину.

“Я подарував це твоїй бабусі”, сказав старий садівник, посміхаючись всим зморшкуватим обличчям. “Я придбав це на травневому ярмарку”.

Раптом бабуся теж розсміялася і цієї миті вона виглядала зовсім молодою. “Це було тоді, коли я працювала доглядачкою в маєтку”.

“Ану, розкажи Ґлорії цю історію”, вигукнула мама, яка після їжі і відпочинку виглядала значно краще. “Мені подобалось слухати її, як я була дівчинкою”. І тоді було розказано історію кохання бабусі і дідуся.

Бабуся працювала нянькою у великому будинку в Сасексі — маєтку — і дідусь влаштувався туди садівником. Обидва вони тяжко працювали з рання до ночі. Служницям не дозволялося мати залицяльників. Їм навіть не дозволяли розмовляти зі слугами-чоловіками у маєтку.

“Але дівчата мали проводити всередину садівників, що приносили фрукти, овочі чи квіти”, сказала бабуся, “хоча старша нянька спустила б з нас, дівчат, шкуру, якби побачила, що ми розмовляємо з ними, і ось так я познайомилась з ним”, вона кивнула головою на свого чоловіка.

Дідусь хихикнув. “Твоя бабуся була гарна дівчина. Я співав у церковному хорі і звик бачити служниць, які ходили до церкви. Вони одягали скромні чорні капелюшки без жодної квітки на них. Коли я помітив твою бабусю, я раз чи два розмовляв з нею в саду. Якби старий Спрот, старший садівник, побачив нас, він би мені всипав перцю.

“Втім”, вів він далі, “ані старий Спрот, ані старша нянька не могли заборонити ярмарок, що проходив у місті, і коли був вихідний Ґерті, я зустрів її там.

Бабуся перебила його. “Сміливо прийшов і запросив мене покататись на конях. Подумати тільки!”

“І ти погодилась?”, спитала Еллі.

“Погодилась, тільки пізніше”, сказав дідусь. “Це було після того, як вона побачила цю тростину. Я сказав їй: “Тепер, моя дівчино...”

“Годі”, різко сказало бабуся, але при цьому вона зашарілася.

“В будь-якому випадку, я купив їй цю палицю, хоч вона й казала не робити цього”.

“Як же я могла віднести її додому? Старша нянька спитала б мене, де я дістала цю річ!”

“Потім ми пішли до ворожки”.

“Тепер, Берте, дійсно годі”

“І знаєте, що сказала ворожка?”, вів далі дідусь з посмішкою, не звертаючи уваги на слова бабусі. “Ворожка, справжня циганка, з золотими кільцями у вухах, сказала твоїй бабусі: ”Твій молодий чоловік, моя дівчино, їздить високим конем. Так я вперше дізнався, що твоя бабуся зналася з нашим конюхом”.

“Я ніколи не зналася з ним”, заперечила бабуся.

“Дурненький хлопець, він був надто високої думки про себе”, сказав їй дідусь. “І потім”, продовжив він, “циганка, посміхаючись, сказала Ґерті: “Так, моя дівчино, твій молодий чоловік їздить високим конем, але ти з ним не одружишся. Чоловік, який пошлюбить тебе, вдарить тебе великою палицею”. “Ні, такого не буде”, крикнула твоя бабуся, “жоден чоловік ніколи не битиме мене”. “Хіба?”, сказав я, взяв шкляну тростину, про яку вона вже забула, і вдарив її! Всі ми розсміялися. Коли тієї весни старий садівник помер, я отримав його садибу, ми одружилися і живемо тут, відколи сюди переїхали.

В автобусі, по дорозі додому, мама спитала: “День сподобався?”

“Так”, вигукнула Еллі. “Знаєш, мамо, я б хтіла жити в бабусині часи. Це звучит так романтично, навіть не бути допущеною зустрітися зі своїм судженим і таке инше”.

“Це була важка праця за низьку платню”,сказала мама.”Але ось що я маю сказати тобі, Ґлоріє. Я чекала, доки не стрінуся з бабусею, але ти маєш взнати рано чи пізно. Наступного місяця я збираюсь на операцію, так що ти і тато маєте якось справитись. Я все відстрочувала і відстрочувала її, але тепер лікар заказав мені ліжко у шпиталі”.

“Мамо”, крикнула Еллі, відчуваючи, що світ навколо неї раптом став сумний і похмурий. “Як довго тебе не буде?”

“Десь місяць. Я знаю, ти зробиш все можливе, і тато тобі поможе.”

“З тобою все буде гаразд, чи не так, мамо?”, з відчуттям страху спитала Еллі, раптом відчувши небезпеку.

“Звісно, так. У мене нічого серйозного. Я буду цілком здорова”, вигукнула мама і розсміялася своїм звичним, веселим сміхом.

Арчибальд Джозеф Кронин. Северный Свет. Часть І. І.

I

В тот сырой февральский вечер часы церкви Св.Марка показывали девятый час, кагда, как обычно, Генри Пейдж пожелал доброй ночи Мейтленду, своиму заместителю, и вышел из здания Северного Света. Передовица на понедельник задержала его дольше, чем обычно — даже с его двадцатилетним опытом он набирал не очень быстро, и тот необычный звонок от Вернона Сомервилля задержал и отвлек его.

Его жена брала машину, и он собирался возвращаться домой пешком — в последнее время доктор Бард убеждал его делать больше умеренных упражнений — но теперь, беря во внимание время, он решил ехать трамваем.

Так как был субботний вечер, немного людей было вокруг Съестного Рынка — старой, торговой части Хедлстона, сплетения узких поворотов и проходов, кторые сходились на площади Виктории, где на части террасы, спроектированной в стиле Адамов (известные британские архитекторы 18 века:http://en.wikipedia.org/wiki/John_Adam_(architect), http://en.wikipedia.org/wiki/Robert_Adam, http://en.wikipedia.org/wiki/James_Adam_(architect)), что выдавала время своей постройки в восемнадцатом веке патиной, образованной действием дыма и погоды ушедших лет, размещались офис и типография Пейджа. Свободные от движения, эти мощеные улицы так резко утихли, что его шаги эхом отдавались по аллее позади него, древний квартал больше, чем обычно в это время, казался Пейджу надежным сердцем этого древнего королевского нортумбрийского города, где жили и работали пять поколений его семьи. Инстинктивно он глубоко вдохнул влажный и слегка терпкий воздух.

Он пршел на главную улицу напрямик через Деканов Конец. На остановке очереди не было, трамвай из Вутона был наполовину пуст. Ремесленник с набором инструментов на поясе, мужчина лет шестидесяти, в очках со стальной оправой, читал его редакторскую статью, держа газету у тусклой лампочки на углу, его губы шевелились при чтении. Он явно пропустил футбольный матч из-за переработки, и Генри подумал: есть еще порох в пороховницах. Хотя у него не было иллюзий о его стиле — его сын Дейвид был склонен смеяться с его объявлений — он находил приятное тепло в мысли, что ему иногда удавалось достичь влияния на обычных горожан, по отношению к которым он испытывал чувство глубокой ответственности.

На Ханли Драйв он вышел. Виллы на этой улице, все построенные из красного песчаника из Элдонского карьера, мало чем отличались друг от друга, все они имели фронтоны, сделанные наполовину из дерева, но вход в его дом был обезображен двумя тяжелыми гнутыми чугунными колоннами с тисненным в золоте гербом Хедлстона — тремя серебрянными ласточками на лазурном фоне. Пейдж не любил показуху любого рода; но, дважды бывши мэром города, он чувствовал себя обязанным подчиниться обычаям и принять эти громоздкие напоминания лет его службы.

В саду, в котром он проводил большую часть своего досуга, занимаясь гончарным делом, проявлялись первые обнадеживающие признаки весны. Не спеша поднявшись по ступенькам, он закрыл дверь на щеколду. В зале, повесив пальто, он на минутку прислушался и был успокоен отсутствием звуков социальной активности. Он зашел в столовую, где для него был оставлен набор, и, почувствовав под ногами ковер, позвонил. Через некоторе время высокая костистая женщина с чистым лицом и красными, обветренными руками, одетая только в черное, принесла ему несколько ломтей баранины, картошку и капусту, встала, наклонив голову в сторону, перед тем как заметить с легким подъемом уголка рта и критичностью, которая за двадцать лет стала отличительной особенностью ее службы:

«Боюсь, его немного передержали в печи, мистер Пейдж».

«Я попробую», сказад Генри.

«Я могла бы сварить Вам пару яиц», после паузы предложила она.

«Не беспокойтесь, Ханна. Лучше принесите мне немного печенья и сыр».

Незаметно она посмотрела на него с иронической симпатией, взглядом привелегированного слуги, знающего, что домохозяйство обязано всем его предусмотрительности, скромности, экономии, тяжелому труду, и выражающий, помимо жеманства и нравоучительности, точную оценку характера своего работодателя.

В том, что еда остыла, Генри винил только себя — никто не мог подавать пищу вовремя при таком нерегулярном режиме, как у него, и он давно принял решение, что ужин должен быть ровно в семь. В любом случае, сегодня вечером он не был особо голоден. Он съел Чеддар и сухари, а когда Ханна принесла его тапочки, пошел в библиотеку, как обычно делал, перед тем как пойти в свой кабинет на верхнем этаже работать.

На Алисе, его жене, было все еще одета ее шляпа с пучком вишневого цвета, в которой она ходила на играть в бридж. Она имела привычку рассеянно сидеть в том самом виде, в котором она пришла с улицы, иногда даже держа в руке, на котроую была надета перчатка, сложеный зонтик. Алиса была на софе с Дороти — они решали кросворд. Для Пейджа было удовольствием видеть дочь дома - с тех пор как она начала ездить в Тайнкасл на ее курсы исскуства, она отсутствовала дома слишком часто и слишком поздно для шестнадцатилетней девушки, только что закончившей школу.

«Папа», не поднимая взгляд, пожаловалась она, когда он вошел, «твои кроссворды не в тему».

«Они расчитаны на умеренно образованных людей». Нагнувшись, Пейдж разжег огонь, котрому позволили угаснуть. «В чем проблема?»

«Полинезийское имя Роберта Луиса Стивенсона»

«Попробуй Туситала... и если бы ты как нибудь прочитала книгу, ты могла бы знать о нем больше».

Она тряхнула волосами, стянутыми в слишком большой «конский хвостик».

«Клянусь, ты подсматриваешь ответы в оффисе. И я видела его фильм - Сокровище острова¹

Генри молчал, в очередной раз удивляясь, как его дети могли оказаться такими разными — Дейвид такой одаренный и старательный, Дороти сущий ветрогон. Он пребывал в надежде, что однажды она станет более домашней. Его жена сказала:

«Дорри сегодня пригласили на совместный просмотр телевизора у Уэзерби». В изысканной манере Алиса произнесла имена их нынешних кумиров: сэра Арчибальда Уэзерби, банкира, и его жены Элеоноры, приятельницы Алисы.

«Конечно, но...», Генри взглянул на часы. «Уже почти десять».

«Не будь букой, Генри. Если ты не даешь ребенку возможность устраивать телевизионные вечеринки дома, ты не можешь запретить ей ходить в гости».

Дороти была уже на пути к выходу. Когда она вышла, он уже не мог возразить.

«Она отбилась от рук. Почему, Бога ради, ты позволяешь ей ездить в ту чертову школу иссукств. Эти дети ничего там не делают, только сидят в кафе Тайнкасла, сплетничают и пьют кофе, если не проводят свое время в кинотеатрах... Ты знаешь, что у нее нет ни капли таланта».

«Может быть. Но там она встречает прерасных молодых людей... некоторые из них из лучших семейств страны. Сын леди Аллертон в секции Дорри... и девочка де Кресси. Это очень важно. В конце концов, мы же не хотим еще одного несчастья, не так ли, дорогой?».

Так как Генри не ответил, она отложила кросворд и взялась за рукоделие. Скоро, не оставляя работы, она начала перечислять вечеринки, на которых она была, описывать тех, кто там присутствовал, платья, шляпы, перчатки, разнообразные прически, поэма, во время которой, как знал Генри из долгого опыта, он мог закрыть уши, создавая лишь видимость заинтересованного слушателя. Его все еще занимал тот телефонный звонок от Вернона Сомервилля. Он привел его в растерянность. Он был коротко представлен Сомервиллю на журналистком банкете в Лондоне — его три года назад проводила Благотворительная Ассоциация Издателей Прессы. Пейдж не мог представить себе, что такая важная особа можеть помнить о таком малоизвестном провинциальном редакторе как он, или, во всяком случае, что позиция Северного Света может быть оценена так благосклонно. Владелец Утренней Газеты должен был бы придерживаться противоположного взгляда.

«Генри, ты слушаешь?»

Пейдж спохватился. «Извини, дорогая».

«Ты очень невежлив...»

«Это правда», извинился он, «просто кое-что занимает мое внимание».

«Занимает? Бога ради...что?»

Как правило, Генри никогда не обсуждал свои рабочие дела дома. В первые дни своего брака он поступал так, и это приводило к весьма странным последствиям, но этим вечером он чувствовал потребность кому-то довериться.

Он осмотрел Алису, с ее худощавой фигурой, со светлым, слегка веснушчатым лицом, поблекшим, но все еще привлекательным, идущим к ее волосам цвета песка. Ее туманные голубые глаза, посаженные на узкой голове под бровями, изогнутыми будьто в постоянном удивлении, были направлены на него с вопросительным интересом, взглядом женщины, которая старается относиться к своему мужу с долей терпения, несмотря на испытания и разочарования, которые, на протяжении двадцати лет брак, она считала навязанными ей мужем.

«Представь себе, сегодня мне поступило предложение относительно газеты».

«Предложение? Купить ее?», она села, ее вишневые цветы дрожали, вечеринка была забыта. «Как интересно? Кто это был?»

«Сомервилль из Утренней Газеты».

«Вернон Сомервилль? Он был женат на Бланш Джиллифлауэр, они расстались год назад». Сведущая в генеалогии, отношениях и семейных событиях згаменитостей, Алиса на миг задумалась, а потом произнесла с надменным акцентом ее родного Морнингсайда — лучшего района Эдинбурга, который всегда усиливался в ней в наиболее важные моменты. «Генри, это потрясающая новость. Сколько он...?»

Она благоразумно прервалась.

«Дорогая, поскольку я не принял предложение, у меня нет возражений, чтобы ты знала. Пятьдесят тысяч фунтов».

«Господи! Ну и сумма!». Ее взгляд стал мечтательно отсутствующим. Только подумай, что бы мы могли сделать с ней... путешествие... повидать мир. О, Генри, знаешь, я всегда хотела увидеть Гавайи».

«Извини, дорогая, Гавайи подождут».

«Ты имеешь в виду, ты не примешь предложение?».

« У Сомервилля уже есть три издания — тот вульгарный еженедельник и Воскресный Аргус в дополенение к Утренней Газете. Не могу понять, зачем ему нужно еще. Кроме того, он» - Генри сдержался - «слишком много позволяет по меркам нашей маленькой газеты».

Наступила пауза.

«Но это выглядит такой возможностью», возразила она, откладывая рукоделие и принимая легкий, убедительный вид. «Ты знаешь, как ты задерживаешся. И доктор Бард постоянно напоминает тебе о твоем давлении и о том, что такой режим не для тебя».

«Ты бы хотела, чтобы я вышел на пенсию? Может быть, переехать на виллу в Торк? Я был бы невыразимо несчастлив».

«Я не имею в виду вообще уходить от дел. Ты еще сравнительно молод, и мы не должны на всю жизнь застрять в этой провинции. С твоим влиянием ты мог бы легко получить должность... скажем, в ООН».

«Запереться в этой Вавилонской Башне? Никогда».

«Но, Генри... Я не думаю о себе, хотя ты знаешь, как я устала от Хедлстона и всех его жителей. Не стоит ли принять во внимание... этот шанс? Знаешь-ли, ты никогда не используешь свои возможности».

Пейдж покачал головой, игнорируя это упоминание о уже слышанной и в целом справедливой жалобе о том, что, «если бы он действительно попытался», он мог бы сохранить за собой рыцарское звание после окончания второго срока пребывания в должности мэра.

«Вся моя жизнь — в этой газете, Алиса. И мне кое-что таки удалось сделать».

«Дейвид можеть принять дела».

«Не будь смешной, Алиса. Если Сомервилль приобретет газету? Он не даст и взглянуть. И ты знаешь, как я полагаюсь на Дейвида... однажды он поправиться».

«Но... пятьдесят тысяч фунтов...»

«Дорогая, если тебя ослепила эта сумма, уверяю тебя, газета стоит как минимум в два раза больше».

На минуту она была ошеломлена.

«Ну», сказала она после паузы, во время которой ее взгляд из разочарованного приобрел знающий вид, слабое подобие той проницательности, с которой ее отец подводил итог свидетельским показаниям в Высшем Суде Эдинбурга, но который в Алисе был так наивен, что это тронуло Генри. «Может быть, если ты повременишь, он предложит больше».

«Нет, Алиса», сказал он мягко. «Я уверил его, что не продам никогда».

Наступила тишина. Она вернулась к рукоделию, вновь и вновь обдумывая новость. Она пока точно не знала, что делать, и была взволнована и раздосадована позицией, занятой Генри. Продолжительность и напряженность этого молчания — такого чуждого для обычно столь раговорчивой Алисы — выражающие досаду взгляды, которые она время от времени бросала на него, сдерживание чего-то, что она считала недопустимым, все это было, как всегда, знаками отчуждения.

Генри тоже был раздосадован на себя. Опыт должен был научить его тщетности открывать сердце Алисе. Его привела к этому какая-то неудовлетворенная потребность души, и как всегда — тот же самый результат, отсутствие понимания и согласия, так что он был неудовлетворен и огорчен, как купальшик, который хотел освежиться в прохладной воде, но обнаружил, что залез в слишком мелкий пруд.

Наконец она быстро проговорила:

«Завтра ты поедешь в Слидон?»

«Конечно... Конец месяца. Ты тоже поедешь?»

Она покачала головой. Он знал, что она откажется. Супружество Дейвида не удовлетворило ее; остатки мучительного чувства разочарования, последствия разрушенных амбиций, вот что в частном разговоре она называла «несчастьем». Ее хорошим качеством было то, что она всегда хотела лучшего для своих детей, и Кора, которая, по мнению Генри, была наилучшей, какой только может быть женщина, не удовлетворяла взыскательным требованиям, которые она предъявляла к жене своего сына. Шок первой встречи, когда Дейвид неожиданно появился под руку с незнакомой молодой женщиной, высокой, бледной и немного испуганной, прошел, но все еще оставались трудности и возражения — например, слово «вульгарная» хоть и не произносилось, выглядело это как чрезвычайные усилия со стороны Алисы. От волнения, причиной которого был Генри, она неожиданно воскликнула:

«Хотелось бы, чтобы ты попытался почаще вытягивать из в город. Давай возмем их на танцы или на концерт. Чтобы их увидели с нами. А то знаешь, люди всякое говорят. Это так неестественно, жить в такой глуши. Боюсь и подумать, какого мнения об этом наши друзья».

Он благоразумно сдержался от очевидного ответа.

«Хорошо, дорогая. Я упомяну об этом».

1Дороти имела в виду Остров сокровищ

Глава 7. Пошесть.

Глава 7

Пошесть

Після смоґу почались дощі, і всьому двору текла вода. Маленькі діти любили калюжі, особливо якщо у них були гумові чоботи. Але матері проклинали погоду, тому що вони не могли висушити те, що випрали, і і квартирах було повно вологого одягу. Мама, пішовши за покупками, промокла до нитки і схопила простуду, що перейшла в грип.

Після цього захворів на грип весь будинок Магнолія. Це було схоже на “Чорну Смерть”¹ в історичних книжках. Однієї миті ви цілком здорові, іншої — у ліжку з високою температурою. Мама, Вел і Еллі злягли одночасно. Тато залишився вдома і доглядав за всіма, оскільки тітонька Ґлед не запропонувала свої послуги і ніхто не хотів її просити. Вона просто пішла на роботу, як звичайно, роблячи вигляд, що вона не бачить родинних негараздів. Так що всі покупки довелося робити бідолашній Дорін.

Мама щойно встала з ліжка і була ще дуже слабкою, і Еллі було дозволено підніматись на годинку, як захворів Лен.

“Мені не подобається вигляд Лена”, під час чаю сказала мама татові. “Здається, йому боляче дихати. У нас нема термометра, тому я попросила його у міс Фішер, і уявляєш, що вона сказала? Вона сказала, що Джим їх порозбивав!”

“Тримай його в теплі”, порадив тато. Коли він пізніше повернувся з “Півня”, йому теж не сподобався вигляд Лена. Обличчя дитини дуже почервоніло, і вона при диханні чувся дивний шум.

“Ти спатимеш з Велом”, сказала татові мама. “Я візьму Лена до себе. Я думаю, ми повинні викликати лікаря”.

“Завтра неділя”, відповів тато. “Ти не можеш викликати лікаря в неділю, особливо коли тут пошесть і все таке”.

“Він мусить прийти!”, крикнула мама. “За що ми тоді платимо”. Але вони вирішили не викликати лікаря цього вечора.

Еллі ніколи не забуде тої жахливої неділі. Увечері її все таки послали зателефонувати лікарю. Все, що сказала дружина лікаря, було: “Його немає дома. Чому ви не зателефонували до десятої ранку?”

Еллі відповіла: “Вранці ми не знали, що Лену так погано. І ми не хотіли турбувати лікаря в неділю”.

“Ну, його нема. Я передам йому ваше повідомлення”, сказала лікарева таким тоном, що Еллі зрозуміла, вона вже сита донесхочу цією епідемією.

Еллі прибігла додому у розпачі. Якщо кому-небудь з членів сім'ї треба було подзвонити,це завжди доручали Еллі, оскільки було неможливо примусити маму підняти слухавку. Вона боялась її, так само як деякі люди бояться електрики.

“Він не прийде”, сказала Еллі, забігаючи в квартиру. “Його нема. Його дружина сказала, ми мали б подзвонити цього ранку”.

“Я не знаю, що робити”, сказала мама і знову глянула на Лена. Його обличчя зовсім зблідло і коли він прокидався, то кричав. “Я певна, й нього щось гірше за грип”.

Мамина подруга, міс Кроулі, яка прийшла цієї миті, теж глянула на Лена. “Йому треба приймати пеніцилін”, сказала вона.”Думаю, у нього запалення легень. Його дихання такеж, як і у Боба перед смертю”.

Мама глянула на тата. “Альфе, піди до лікаря сам”, сказала вона. “Можливо, він прийде, якщо ти сам прийдеш. Ми не можемо чекати до ранку”.

Яле саме цієї миті постукали в двері, і увійшов лікар. Він був смертельно стомлений і важко дихав через те, що йому довелося так високо підніматися сходами.

“Чому ви не дали мені знати цього ранку?”, спитав він. Але мама і тато були надто схвильовані, щоб щось пояснювати. Вони дозволили йомк оглянути Лена.

Він присів поряд з ліжком і спитав Лена зовсім іншим, бадьорим голосом: “Ну, юначе, що з Вами?”, так що Лен, який завжди був чемним, спробував всміхнутись.

В той час як лікар обстежував Лена і вислуховував його дихання, повернулась тітонька Ґлед. Не задаючи жодних питань, вона пройшла прямо на кухню і поставила чайник на вогонь. Потім вона взяла маленьку тацю, поставила на неї свою чашку, прикрашену трояндами, блюдце, трішки молока і цукор. Зі своєї чорної сумки вона дістала пачку печива. Коли вона пішла на кухню робити свій чай, міс Кроулі, яка ще була тут, сказала: “А вона у вас, як видно, любить побалакати?” і пішла до дверей. Коли вона проходила повз кухню, вона сказала тітоньці Ґлед: “Лену зовсім погано. Прийшов лікар”.

Тітонька Ґлед не обернулася, вона продовжувала робити свій чай. Міс Кроулі пішла. Коли тітонька Ґлед поставила свою тацю на стіл, лікар вийшов з кімнати Лена. За ним вийшли мама і тато, всі троє виглядали дуже засмученими.

Доктор витяг зі своєї чорної сумки якісь ліки і сказав: “Давайте йому ось це кожні чотири години, міс Бернерс. У Вас є будильник? Він має не пропустити жодної дози за ніч. Я прийду завтра вранці”.

“Що з ним?”, спитала мама, і її губи тремтіли.

“Усього тільки легка форма плевриту”, відповів лікар. “Не хвилюйтесь. З ним скоро буде все гаразд. Сучасна наука творить дива”.

Коли лікар пішов, мама, звичайно така весела, опустилась в крісло, і сльози покотились по її щокам. “Лене! Мій маленький хлопчик!”

Тато підійшов до неї і незграбно поплескав її по плечу. “З ним все буде гаразд. Ось побачиш. Дай йому одну з пігулок”.

Протягом наступних кількох днів кожного разу, коли Еллі виходила, вона боялася повертатись, оскільки боялася того, що могло статися в квартирі. Лен лежав такий тихий, такий гарний, тільки його обстрижена голова поверталася на подушці.

“Він одужає, чи не так, мама?”, одного разу, коли вони обидві стояли біля дверей спальні, спитала вона.

“Він повинен видужати”, з запалом відповіла мама. Її очі почервоніли від неспання і від плачу. Тато ще був на роботі, але повернувся до обіду, подивитись, як справи.

Третього дня лен попросив трішки хліба з маслом. Лихоманка, яка кинулась на нього, як тигр, тепер послабила свій напад. До четвертого дня Лен зміг сісти і читати комікси, які принесла йому тітонька Ґлед.

Вся родина сиділа на краю маминого ліжка, дивлячись на Лена і сміючись, коли він посміхався. Немов солдати опісля довгої, важкої битви, вони були виснажені, але щасливі. В цей час Бернерси залишились разом у квартирі, зовсім не бажаючи вийти. Вони тільки хотіли бути певними, що всі вони в безпеці і разом.

Це був чудовий день, коли Лен підняли, перенесли в загальну кімнати і посадовили у велике крісло. Його очі, що здавалися дуже великими на його обличчі, стали ще більшими, коли він побачив великий пиріг, що спекла йому мама. На покритій білою глазур'ю верхівці рожевим цукром було написано: “Швидше одужуй, Лене”. Мама розрізала пиріг і кожен, включно з міс Кроулі, яка прийшла провідати Лена, отримав великий шматок.

“На свій день народження я хочу ролики”, сказав Лен і задоволено посміхнувся, кусаючи свій шматок.

1Під такою назвою увійшла в історію епідемія чуми в Європі у 1348-49 рр.

Глава 6. Дорога додому в тумані.

Глава 6.

Дорога додому в тумані.

В кінці лютого на тиждень встановився смоґ. Жахливо було вставати вранці і бачити, що все навколо чорне як ніч. До середини дня трішки світало, але до часу закриття шкіл знову ставало темно. Темрява, що вкривала місто, була вологою і зловісною. Вуличні ліхтарі не допомагали. Вони ледве пробивались крізь темряву. Повітря являло собою концентровану вугільну куряву.

Вел терпіти не міг повертатись додому увечері. У смозі зграя Коротуна могла бути де завгодно. Вони мали зуб проти Вела, тому що вони не хотіли мати банду-суперника. Члени банди Коротуна були сильніші і старші, а Неп, його замісник, був зростом в шість футів, сильний як бик, а бився як тигр. Люди казали, що одного дня він когось вб'є, і з цим важко було не погодитись, тому що він був не сповна розуму. Він навіть не міг читати і писати. Удари — єдине, що він розумів. Ще там був Джим, який сам ніколи не бився, але шпигуном банди. Але найгіршим з них, мабуть, був Томпсон. Він щипався не гірш за краба. Його улюбленим фокусом було тайкома підкрастися за спину хлопцеві і залишити синець, що не загоювався багато днів.

Коротун сам не робив жодної брудної роботи. Він був занадто розумний для цього, і поліція ще ніколи його не ловила. Щодо Непа, то поліція обіцяла доправити його до Борсталю¹ наступного разу, коли його піймають за бійкою.

Коли Вел проходив крізь двір, йому хотілося б, щоб смоґ став ще густіший. Його рот було прикрито плащем, а руки були червоні від холоду. Наближення до власного дому в таку ніч було схоже на напад на фортецю. Він ніколи не знав, доведеться захищатись чи ні. Але цього вечора він відчував, що банда Коротуна була поблизу. Він знав, що вони поклялись знищити його власну банду.

На щастя, біля передніх дверей стояли і балакали дві жінки. Це було добре. Це означало, що ніхто не ховався в темряві під сходами. Перша небезпека минула. Він кинувся першим сходовим маршем, весь час боячись, що на нього можуть напасти вороги. Мабуть, найбільше з усіх він боявся Томпсона. Мама завжди казала, що Томпсон погано закінчить. Вел сподівався, що так і буде. Цієї миті він не відчував себе хоробрим ґанґстером. Він почувався переляканим голодним хлопцем.

На першій сходовій площадці нікого не було.

Другий марш! На площадці другого поверху був темний кут, де міг сховатися будь хто. Він затамував подих. Ні душі. Пощастило! Раптом він згадав, що на площадці третього поверху нема світла. Так що цей сходовий марш міг виявитися найгіршим місцем з усіх. Якщо він успішно його пройде, все буде гаразд. Тихо йдучи на ціпочках, Вел відчув запах копчених оселедців. Він заздрісно подумав про щасливих дорослих, які могли приходити додому і пити чай будь якого вечора, не боячись нічого і нікого.

Проходячи темний кут, він простяг руки. Нічого. Він майже піднявся. Безпечно. Лишилося пройти тільки один марш.

Він ґалопом пробігав цей останній марш, і потрапив прямо в обійми Томпсона. На щастя, Томпсон був не в настрої битися. Він гарно одягся і збирався піти в кіно. Але Вел не хотів рискувати. Хоча він був паралізований страхом, він швидко зметикував, нагнувся, схопив ноги Томпсона, одягнуті в чудові шкарпетки, і потяг його вниз. Томпсон завив від болю і покотився сходами вниз. Вел зіп'явся на ноги і кинувся до своєї квартири. Будь якої миті Томпсон міг піднятись і напасти на хлопця. Вел сподівався, що мама швидко відчинить двері.

Він загрюкав у двері квартири. Усі були дома, він міг бачити світло попід дверима. “Мама”, заволав він, “впусти мене!” Він знав, що вона щось робить на кухні. “Мама, швидше!” Будь якої миті Томпсон міг з'явитися на площадці. “Мама!” Вел загупав сильніше.

Коли двері відчинились, він майже впав.

“Ти не можеш хвилинку зачекати?”, сердито спитала вона. “Ти ніби пожежна команда”.

Відчувався чудовий запах смаженої цибулі. Вел глибоко вдихнув. Він повернувся до своєї фортеці. Він був у безпеці. Не хотілося думати про завтрашню бійку. “Що до чаю?”, спитав він.

Зайшовши в загальну кімнату, він знову пішов своєю хиткою ходою. Він знову був ґанґстером у своєму сховищу. Ніхто, жоден з його родини не знав, яке у нього небезпечне життя. Всі лаяли Вела за бійки, але дорослі не здогадувались, що він робив це, захищаючись. Варто тільки раз піддатися, раз поступитися, і банда Коротуна вб'є його. Іноді, коли йому не спалося, він хотів мати можливість поїхати звідси і жити спокійним мирним життям. Саме з цієї причини він так хотів мати велик. На велику він міг би втекти.

“Чи ти підеш куди небудь?”, пізніше спитала мама, коли він проковтнув фарш, смажену цибулю, три скибки хліба і сироп.

“Ні. Хочу подивитись телек”.

Цього вечора він не хотів знову рискувати.

1Відома в Анґлії колонія для неповнолітніх злочинців.