Глава 7. Пошесть.

Глава 7

Пошесть

Після смоґу почались дощі, і всьому двору текла вода. Маленькі діти любили калюжі, особливо якщо у них були гумові чоботи. Але матері проклинали погоду, тому що вони не могли висушити те, що випрали, і і квартирах було повно вологого одягу. Мама, пішовши за покупками, промокла до нитки і схопила простуду, що перейшла в грип.

Після цього захворів на грип весь будинок Магнолія. Це було схоже на “Чорну Смерть”¹ в історичних книжках. Однієї миті ви цілком здорові, іншої — у ліжку з високою температурою. Мама, Вел і Еллі злягли одночасно. Тато залишився вдома і доглядав за всіма, оскільки тітонька Ґлед не запропонувала свої послуги і ніхто не хотів її просити. Вона просто пішла на роботу, як звичайно, роблячи вигляд, що вона не бачить родинних негараздів. Так що всі покупки довелося робити бідолашній Дорін.

Мама щойно встала з ліжка і була ще дуже слабкою, і Еллі було дозволено підніматись на годинку, як захворів Лен.

“Мені не подобається вигляд Лена”, під час чаю сказала мама татові. “Здається, йому боляче дихати. У нас нема термометра, тому я попросила його у міс Фішер, і уявляєш, що вона сказала? Вона сказала, що Джим їх порозбивав!”

“Тримай його в теплі”, порадив тато. Коли він пізніше повернувся з “Півня”, йому теж не сподобався вигляд Лена. Обличчя дитини дуже почервоніло, і вона при диханні чувся дивний шум.

“Ти спатимеш з Велом”, сказала татові мама. “Я візьму Лена до себе. Я думаю, ми повинні викликати лікаря”.

“Завтра неділя”, відповів тато. “Ти не можеш викликати лікаря в неділю, особливо коли тут пошесть і все таке”.

“Він мусить прийти!”, крикнула мама. “За що ми тоді платимо”. Але вони вирішили не викликати лікаря цього вечора.

Еллі ніколи не забуде тої жахливої неділі. Увечері її все таки послали зателефонувати лікарю. Все, що сказала дружина лікаря, було: “Його немає дома. Чому ви не зателефонували до десятої ранку?”

Еллі відповіла: “Вранці ми не знали, що Лену так погано. І ми не хотіли турбувати лікаря в неділю”.

“Ну, його нема. Я передам йому ваше повідомлення”, сказала лікарева таким тоном, що Еллі зрозуміла, вона вже сита донесхочу цією епідемією.

Еллі прибігла додому у розпачі. Якщо кому-небудь з членів сім'ї треба було подзвонити,це завжди доручали Еллі, оскільки було неможливо примусити маму підняти слухавку. Вона боялась її, так само як деякі люди бояться електрики.

“Він не прийде”, сказала Еллі, забігаючи в квартиру. “Його нема. Його дружина сказала, ми мали б подзвонити цього ранку”.

“Я не знаю, що робити”, сказала мама і знову глянула на Лена. Його обличчя зовсім зблідло і коли він прокидався, то кричав. “Я певна, й нього щось гірше за грип”.

Мамина подруга, міс Кроулі, яка прийшла цієї миті, теж глянула на Лена. “Йому треба приймати пеніцилін”, сказала вона.”Думаю, у нього запалення легень. Його дихання такеж, як і у Боба перед смертю”.

Мама глянула на тата. “Альфе, піди до лікаря сам”, сказала вона. “Можливо, він прийде, якщо ти сам прийдеш. Ми не можемо чекати до ранку”.

Яле саме цієї миті постукали в двері, і увійшов лікар. Він був смертельно стомлений і важко дихав через те, що йому довелося так високо підніматися сходами.

“Чому ви не дали мені знати цього ранку?”, спитав він. Але мама і тато були надто схвильовані, щоб щось пояснювати. Вони дозволили йомк оглянути Лена.

Він присів поряд з ліжком і спитав Лена зовсім іншим, бадьорим голосом: “Ну, юначе, що з Вами?”, так що Лен, який завжди був чемним, спробував всміхнутись.

В той час як лікар обстежував Лена і вислуховував його дихання, повернулась тітонька Ґлед. Не задаючи жодних питань, вона пройшла прямо на кухню і поставила чайник на вогонь. Потім вона взяла маленьку тацю, поставила на неї свою чашку, прикрашену трояндами, блюдце, трішки молока і цукор. Зі своєї чорної сумки вона дістала пачку печива. Коли вона пішла на кухню робити свій чай, міс Кроулі, яка ще була тут, сказала: “А вона у вас, як видно, любить побалакати?” і пішла до дверей. Коли вона проходила повз кухню, вона сказала тітоньці Ґлед: “Лену зовсім погано. Прийшов лікар”.

Тітонька Ґлед не обернулася, вона продовжувала робити свій чай. Міс Кроулі пішла. Коли тітонька Ґлед поставила свою тацю на стіл, лікар вийшов з кімнати Лена. За ним вийшли мама і тато, всі троє виглядали дуже засмученими.

Доктор витяг зі своєї чорної сумки якісь ліки і сказав: “Давайте йому ось це кожні чотири години, міс Бернерс. У Вас є будильник? Він має не пропустити жодної дози за ніч. Я прийду завтра вранці”.

“Що з ним?”, спитала мама, і її губи тремтіли.

“Усього тільки легка форма плевриту”, відповів лікар. “Не хвилюйтесь. З ним скоро буде все гаразд. Сучасна наука творить дива”.

Коли лікар пішов, мама, звичайно така весела, опустилась в крісло, і сльози покотились по її щокам. “Лене! Мій маленький хлопчик!”

Тато підійшов до неї і незграбно поплескав її по плечу. “З ним все буде гаразд. Ось побачиш. Дай йому одну з пігулок”.

Протягом наступних кількох днів кожного разу, коли Еллі виходила, вона боялася повертатись, оскільки боялася того, що могло статися в квартирі. Лен лежав такий тихий, такий гарний, тільки його обстрижена голова поверталася на подушці.

“Він одужає, чи не так, мама?”, одного разу, коли вони обидві стояли біля дверей спальні, спитала вона.

“Він повинен видужати”, з запалом відповіла мама. Її очі почервоніли від неспання і від плачу. Тато ще був на роботі, але повернувся до обіду, подивитись, як справи.

Третього дня лен попросив трішки хліба з маслом. Лихоманка, яка кинулась на нього, як тигр, тепер послабила свій напад. До четвертого дня Лен зміг сісти і читати комікси, які принесла йому тітонька Ґлед.

Вся родина сиділа на краю маминого ліжка, дивлячись на Лена і сміючись, коли він посміхався. Немов солдати опісля довгої, важкої битви, вони були виснажені, але щасливі. В цей час Бернерси залишились разом у квартирі, зовсім не бажаючи вийти. Вони тільки хотіли бути певними, що всі вони в безпеці і разом.

Це був чудовий день, коли Лен підняли, перенесли в загальну кімнати і посадовили у велике крісло. Його очі, що здавалися дуже великими на його обличчі, стали ще більшими, коли він побачив великий пиріг, що спекла йому мама. На покритій білою глазур'ю верхівці рожевим цукром було написано: “Швидше одужуй, Лене”. Мама розрізала пиріг і кожен, включно з міс Кроулі, яка прийшла провідати Лена, отримав великий шматок.

“На свій день народження я хочу ролики”, сказав Лен і задоволено посміхнувся, кусаючи свій шматок.

1Під такою назвою увійшла в історію епідемія чуми в Європі у 1348-49 рр.